Колись у давнину не було банків і не було де схоронити гроші та й ще й отримати на них проценти. Але час тоді був неспокійний. То татари нападали, грабували, то турки завойовували, то народні повстанці хотіли відібрати у визискувачів народу те, зароблене потом і кровю, народне добро, ті кошти, на які поміщики — пани розкошували. Ось і ховали скарби чи у підвалах, чи у надійних схованках, у стінах власних будинків, а то і закопували десь на полях, у лісах, у печерах. Для того, щоб самим не забути, де скарби, малювали карти. На картах позначали дерева, під якими закопували, або скелі, де у печері залишали скарб, або карту міста малювали, позначали будинок.
Але йшли роки, а багачі не безсмертні, так само як і бідний люд. Будинки руйнувались, вулиці переплановувались, скелі зникали (бо вапняк переробляли на цемент), а дерева (навіть багатостолітні, славні козацькими переказами дуби) зрубували, могильні камені, башти розорювали, камінь з них ці безбатченки, що не шанують ні Бога, ні народну історію, використовували для господарських своїх будівель.
Та хай не забувають розорювачі і ті, хто дерева рубають, що у старі часи на споруди, на дерева накладались страшні закляття. Закляття ці вбивче діють на чужу людину, що не здобуває, не складає, не будує, а руйнує і грабує, що хоче скористатися чужою працею. Закопуючи скарб, будуючи споруду, у давнину казали закляття — щось подібне до цього: «Не дістанься нікому, тільки мені одному, або сину моєму, або доньці моїй, або сину сина, або доньчиній дитині!».
Молились при цьому щиро, часом приносили жертву. Баранчика на тому місці вбивали (це за старими, ще язичницькими звичаями) або навіть вбивали на тому місці людину, щоб мерлець-привід скарб чи будинок цей охороняв.
То ж знайти скарб — дуже непросто. Дарма, що десь дістав карту, яка може бути підробкою. Дарма, що навіть вже знайшов скарб. Адже тоді вбивче діє закляття.
Не знаючи захисту (молитва, хрест, милостиня) від закляття, людина, що хоче сама скористатись скарбом, прирікає себе на скору смерть та ще у небезпеку кидає своїх рідних. Особливо небезпечно з храму культові речі: ікони, хрести та таке інше і гроші забирати. Тоді й року не доживеш, розум втратиш, якщо не покаєшся, не віддаєш назад. Тут вже сам Бог карає страшно — порушника Божих і людських законів, і усю його родину — аж до сьомого коліна. Шукати скарби з корисними цілями — дуже небезпечно також.
Інша справа, як знайдеш випадково, але собі брати й у цьому випадку не можна — треба на храм віддати (там молитва за всіх людей триває, в тому числі і за померлих власників скарбу) або всім людям у місті роздати, поділити, або на якусь громадську споруду гроші із скарбу віддати усій громаді.
Або, якщо знайдете скарб, віддайте його (це найкраще!) у музей. Тоді вже ви себе точно захистили, бо скарб буде належати усьому народові. Це безпечно і для працівників музеїв-зберігачів народної скарбниці. Тому, що вони служать культурі як давні служителі культу. Все не для себе використовують, а дбають для усього народу: і шанують, і зберігають, і вивчають, в експозиціях усім людям показують.
Отже: знайдеш скарб - віддай його у міський музей! Буде тобі і слава, і пошана. Увійдеш у легенду безпечно, бо закляття скарбу тебе не вбє.
У 1960 році у печері біля с. Кубачівки (передмістя Камянця) було знайдено скарб. Він виявився не заклятим. Камянецькілегенди настирливо твердять, що у печерах на Карвасарах заховано багато скарбів подільських опришків. Можливо, ці скарби закляті, тому що скільки не шукають, знайти не можуть.
Люди кажуть, що скарби можуть бути закляті на певний час. Тобто: ніхто не може їх побачити, якщо ще не пройшов такий час (100,200,300... років). Час прийде-скарб тоді сам відкриється людям. Або буває у заклятті говориться, що скарб може знайти певна людина.
Народ стверджує у легендах, що українські кзаки накладали закляття на скарб саме так, бажаючи, щоб скарб знайшла така людина, яка гроші буде використовувати на здобуття волі, щастя і добробуту всього народу. Якщо про знайдення козацьких скарбів поки що не чути, — значить скарби ще чекають. Отже така людина — поводир усього народу, нації — ще не зявилась на світ.
Біле пірячко пророкує духовний, світлий рік, коли час настає очищення, каяття. Жовте пірячко віщує великий врожай, багатство, знайдення скарбів, збільшення міських доходів. Червоне — що Камянець буде жити у любові: збільшиться кількість населення, всі камянчани стануть патріотами рідного міста, всі гості у місто будуть приїздити з добрими намірами, з миром, з пропозиціями дружби, з любовю, з подарунками.
Хто пірячко віщого птаха знайде, той буде знати, що чекає місто у Новому році... Отже, не треба смітити на площах, бо не побачите віще пірячко.
Бажаєте ризикнути та знати дорогоцінні закляті скарби? Готель Гранд Каньон запрошуе до Кам’янця-Подільського.
